Роль української дипломатії у визволенні військовополонених з російського полону

Abstract

Магістерська кваліфікаційна робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний об’єм роботи – 105 сторінок. Список використаних джерел налічує 70 найменувань. Робота присвячена комплексному дослідженню ролі, механізмів та еволюції української дипломатії у сфері визволення військовополонених з російського полону. Актуальність теми зумовлена тим, що з 2014 року і особливо після повномасштабного вторгнення 2022 року визволення громадян стало одним із найболючіших гуманітарних викликів для України . Ця проблема загострюється свідомою політикою Російської Федерації, яка систематично порушує норми міжнародного гуманітарного права (МГП), застосовуючи тортури, психологічний тиск та відмовляючи у медичній допомозі, що зафіксовано численними міжнародними місіями. Метою роботи є комплексне вивчення ролі української дипломатії у справі визволення військовополонених, а також аналіз історичних прецедентів та міжнародного досвіду. У першому розділі проаналізовано теоретико-правові основи проблеми. Детально розглянуто поняття та правовий статус військовополонених відповідно до ключових норм МГП. Основою слугують Женевські конвенції 1949 року, зокрема Третя конвенція, та Додаткові протоколи 1977 року. Проаналізовано також положення Римського статуту Міжнародного кримінального суду, який кваліфікує нелюдське поводження з полоненими як воєнний злочин, а також Конвенції проти катувань та Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Окремо досліджено дипломатію як інструмент вирішення гуманітарних криз, її визначення (зокрема за МКЧХ) та практичне застосування на прикладах міжнародного досвіду Ізраїлю (кейс Гілада Шаліта), США та Великої Британії. У другому розділі досліджено практичні дипломатичні механізми, які застосовує Україна для звільнення своїх громадян. Проаналізовано багатосторонні формати, що діяли до 2022 року, зокрема роботу гуманітарної підгрупи у Мінському процесі та Нормандський формат, де Україна просувала принцип обміну «всіх на всіх». Детально вивчено ключову роль міжнародних посередників, чия вага значно зросла після повномасштабного вторгнення. Досліджено специфіку медіаторства Туреччини (зокрема, у звільненні командирів «Азову»), Катару, ОАЕ, Ватикану та структур ООН. Окрему увагу приділено аналізу успішних кейсів та конкретних обмінів військовополоненими, що відбулися у 2014 – 2024 роках, демонструючи еволюцію переговорних підходів. У третьому розділі ідентифіковано ключові проблеми та виклики, що системно перешкоджають процесу звільнення. Головною проблемою визначено свідому стратегію «інструменталізації» Росією утримуваних осіб . Це проявляється у використанні полонених для політичного тиску, а також у фабрикуванні проти них кримінальних справ (наприклад, про «тероризм» чи «вбивства») всупереч імунітетам комбатантів, гарантованим МГП. Досліджено російські інформаційно-психологічні операції (ІПСО), спрямовані на родини полонених (поширення фейкових списків, шахрайство, спонукання до протестів проти української влади). Висвітлено проблему обмеженої ефективності МКЧХ, який стикається з парадоксом: його мандат, заснований на конфіденційності, не працює, коли РФ просто блокує йому доступ. Окремо висвітлено «правову пастку» щодо цивільних заручників, яких РФ відмовляється обмінювати, щоб не визнавати факт скоєння воєнного злочину. У четвертому розділі проаналізовано фундаментальний вплив громадянського суспільства та волонтерських ініціатив як унікальної риси українського спротиву. Досліджено, як об’єднання родин полонених (зокрема, «Асоціація родин захисників "Азовсталі"») еволюціонували у потужний суб’єкт «народної дипломатії». Вони проводять масштабні міжнародні адвокаційні кампанії (наприклад, #FreeAzov), виступаючи в парламентах країн-партнерів та на міжнародних майданчиках, тим самим гуманізуючи проблему та посилюючи політичний тиск . Розглянуто двовекторну роль правозахисних організацій: 1) стратегічне документування воєнних злочинів для МКС та ЄСПЛ та 2) надання прямої сервісної допомоги (юридичної, психологічної) родинам. Підкреслено ключове значення синергії громадської активності з роботою державних органів, зокрема Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. У висновках доведено, що успіх України у звільненні полонених ґрунтується на комплексній синергії трьох рівнів: 1) офіційної державної дипломатії та «тихої» роботи спецслужб; 2) залучення міжнародних посередників; 3) потужного «гучного» громадського тиску, який створює сприятливе тло для переговорів . Цей досвід формує нову, стійку модель гуманітарної дипломатії, здатної давати результати навіть в умовах правового нігілізму з боку агресора. Перспективи вдосконалення полягають у розширенні міжнародної коаліції (із залученням країн Глобального Півдня) та впровадженні інноваційних механізмів примусу, як-от цільові санкції.